8 січня 1944 року о 10 годі ранку зусиллями 5-ої гвардійської армії під командуванням генерал-лейтенанта О. Жадова (його іменем названо одну з міських вулиць), 7-ої гвардійської армії генерал-полковника М. Шумилова, 5-ої гвардійської танкової армії генерал-полковника П. Ротмістрова (пізніше удостоєного звання Почесного громадянина м. Кіровограда) Кіровоград було звільнено від німецько-фашистських загарбників. Увечері Москва салютувала доблесним військам двадцятьма артилерійськими залпами.
Пішли з життя майже всі учасники тих подій; все менше залишається й очевидців. Працівниками ОУНБ імені Д. І. Чижевського реалізовано проект «Голоси з війни» - аудіозапис «живих» спогадів простих людей, які жили у Часи Війни, жили Посеред Війни. Серед свідчень, що зберігаються у фонотеці бібліотеки, є спомини Лариси Сергіївни
Шуліки, лікаря-педіатра нашого навчального закладу. Послухати записи можна
тут.
«Мама моя – вчителька, а кожний учитель до війни обов’язково повинен був мати в себе повне зібрання творів Леніна і Сталіна. І от мама знайшла десь металевий ящик, сховала в ньому всі ці книги й закопала в сараї. Але через те, що німці зробили в цьому сараї конюшню, ящик, мабуть, заглибився далеко, бо після війни, скільки не шукали, скільки не копали, відшукати його не змогли.»
«У Кіровограді на площі, де зараз басейн, навпроти церкви, до війни й після неї був автовокзал. Звісно, машин було не так багато, як зараз, але якісь автобуси їздили. Під час війни автовокзал не працював. Там стояли три стовпи, і я дуже добре пам’ятаю, як німці ходили, але в основному це робили місцеві поліцаї, й зганяли людей. Ті стовпи пристосували для шибениць: на них страчували партизан і неугодних. Висіли вони по три дні, раніше знімати не дозволяли.»
«Німці вивозили наших дівчаток до Німеччини. Їм було років по шістнадцять. Ніколи не забуду цього видовища. Йшла колона, не менше сотні, з обох боків – есесівці, озброєні автоматами, з собаками. І виття… Це був не плач, виття дітей… А позаду – матері. Потім дівчаток заганяли в товарні вагони й одразу їх закривали. Я ще думала: як же вони будуть їхати, адже там ні їжі немає, ні туалету. А те виття дівчаток, гавкіт собак, розпачливий крик матерів, його ні з чим не можна порівняти, навіки закарбувалися в пам’яті…»
