Kомунальний заклад «Навчально-виховне об'єднання "Загальноосвітня школа-інтернат І-ІІІ ступенів,
ліцей «Сокіл», центр позашкільного виховання Кіровоградської міської ради Кіровоградської області"»
П`ятниця, 19.10.2018, 18:42

Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Наші ветерани: історія життя та подвигу | Реєстрація | Вхід
Меню сайту

Форма входу


Зараз на сайті
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Друзі сайту

Безкоштовний для навчальних закладів антивірус в межах співпраці Zillya! з МОН України по програмі «Захистимо майбутнє»

Погода

Наші ветерани: історія життя та подвигу

 
8 січня 1944 року під час Кіровоградської наступальної операції (5–16 січня) радянські війська визволили наше місто, поклавши край його окупації гітлерівцями, що тривала з 5 серпня 1941 року.

Роки віддаляють нас не лише від того часу, коли на українській землі вирувала війна 1941–1945 років, а й невблаганно забирають від нас її учасників та свідків. Зокрема й тих, хто причетний до звільнення Кіровограда від окупантів. На початок 2016 року у місті проживають Катерина Костянтинівна Бодялова, Іван Васильович Братушко, Григорій Никифорович Бурлака, Валентина Семенівна Долженко, Марія Петрівна Майданюк, Раїса Петрівна Микуленко.
Для Івана Братушка війна розпочалася у грудні 1943 року, коли його призвали в армію. Воював він у піхоті, спочатку в 230-му армійському стрілецькому полку, а потім у 310-му гвардійському стрілецькому полку 110-ї гвардійської стрілецької дивізії, а пізніше – у 375-му полку 233-ї дивізії. Перші бої для нинішнього ветерана розпочалися з визволення Кіровограда. Надалі він воював в Україні, Молдавії, Румунії, Югославії, Угорщині. Першого поранення зазнав у бою під час форсування ріки Реут у Молдавії в квітні 1944 року. Два місяці лікувався в госпіталі в Котовську. Удруге дістав поранення в лютому 1945 року в Угорщині, лікувався в госпіталі румунського міста Тімішоара.

Там і дізнався про перемогу над нацистською Німеччиною. Згодом госпіталь передислокували в румунське портове місто Констанцу, а звідти на пароплаві «Україна» – в Одесу, а вже звідти санітарним поїздом у Макіївку. Демобілізувався з армії Іван Васильович в кінці березня 1951 року. Той самий 1943 рік і для Григорія Бурлаки став роком початку строкової військової служби. Перші бої, в яких він взяв участь у складі 230-го запасного стрілецького полку, відбулися в Суботцях, під Кіровоградом і в самому Кіровограді. Згодом наш земляк брав участь у звільненні Черкас, у Корсунь-Шевченківській операції, результатом якої стало оточення трьох німецьких армій, та Яссо-Кишинівській операції. Після звільнення України підрозділ, у якому служив Григорій Никифорович, воював в Угорщині, зокрема звільняв її столицю Будапешт, та в Чехословаччині, де війна для земляка-ветерана завершилася в Братиславі.
Валентина Долженко, якій на початку війни було всього чотири роки, під час окупації Кіровограда перебувала в партизанському загоні імені Ворошилова, до якого входили шість підпільних груп, через які загін провадив агітаційну роботу, підтримував зв’язок з населенням. Очолював цей загін батько Валентини Семенівни – Семен Долженко. Загін півтора року – з червня 1942-го й по грудень 1943-го – діяв на території Єлизаветградківського, Олександрівського, Великовисківського, Кіровоградського районів та міста Кіровограда (до з’єднання з частинами Червоної армії у грудні 1943-го). У цьому ж загоні разом з партизанами з місцевого населення та військовополоненими перебували брати Семена Долженка Тимофій і Григорій, перший з яких загинув під час сутички з німцями, а також маленька Валя з мамою Марією Павлівною і двома братами – Анатолієм та Юрієм. У боях за визволення Кіровоградщини Анатолій і Юрій загинули, поліг в останні дні війни в Берліні і третій брат Валентини Семенівни – Володимир
Валентина Крангач пішла на фронт добровольцем. Воювала у складі 170-ї танкової бригади 18-го танкового корпусу 5-ї гвардійської танкової армії, служила телефоністкою. Брала участь у Сталінградській битві, битві на Курській дузі, визволяла Донбас, Харків, брала участь у форсуванні Дніпра, визволенні Кіровограда й Кіровоградської області, довелося їй і охороняти німецьких військовополонених – у місті Люботині. В одному з боїв під час Корсунь-Шевченківської битви вона зазнала поранення. Закінчила війну Валентина Михайлівна в Австрії – у місті Енсі. Ветеран 1989 року створила в нинішньому Кіровоградському колегіумі (раніше – школа № 11) музей 170-ї Кіровоградської Червонопрапорної орденів Суворова і Кутузова II ступеня танкової бригади, яка прославилась у Кіровоградській наступальній операції.
Марії Майданюк незадовго до окупації Кіровограда, п’ятого серпня 1941 року, виповнилося 15 років, дівчина перед війною закінчила восьмий клас школи на своїй рідній Новомиколаївці. А наступного року вже була членом підпільно-диверсійної групи, що входила до складу партизанського загону імені Ворошилова, яким командував Семен Долженко. Згодом вона перейшла до партизанського загону. Там була розвідницею. Коли наприкінці грудня 1943 року партизанський загін імені Ворошилова зустрівся з підрозділами 2-го Українського фронту, всіх боєздатних партизанів призвали до війська. Серед них була й Марія Петрівна, яка у складі 252-ї стрілецької дивізії визволяла не лише нашу область, а й Кіровоград. Телефоністкою окремого батальйону зв’язку 299-ї Харківської стрілецької дивізії Марія Майданюк пройшла воєнними дорогами рештою України, Молдавією, Румунією, Угорщиною, де була поранена, а закінчилася для неї війна в Австрії – поблизу Відня.
Під час окупації Кіровограда в місті діяло шість підпільно-диверсійних груп. Одна з них, якою керував Петро Лахман, – на кіровоградському молокозаводі. У загоні Лахмана було до сотні підпільників. Вони разом з молокопродуктами транспортували в бідонах вибухівку, зброю. Пробиралися в табір військовополонених, розповсюджували листівки, допомагали полоненим харчами, мінували шосейні шляхи. Група виводила з ладу сільськогосподарський інвентар, псувала зв’язок у німців. Загін Лахмана неодноразово в найближчих селах зривав відправлення молоді до Німеччини. Восени 1943 року учасників підпільної групи німці заарештували і в районі Захарівського мосту в глибокому яру розстріляли. Серед страчених були Петро Лахман, Петро Залізняк, Петро Білявський, Микола Кукало та інші. Раїсі Микуленко, доньці Петра Лахмана, 1941 року було всього чотири роки. Однак вона пам’ятає, як разом з батьком переховувалася і її мати. Дитину ледь не взяли в заручники, коли шукали підпільників. Одразу після війни матір Раїси Петрівни через втрачене під час окупації здоров’я померла, а виростили дівчинку її рідні бабусі.

 

 

 

Марія Майданюк: «Я вже подумки прощалася з мамою, а потрапила до партизан»

Вони не давали німцям спокою ні вдень, ні вночі, змушуючи окупантів бути весь час насторожі. Партизани тримали фріців в страху в будь-якому куточку радянської землі, і за всі роки війни німецькі батальйони так і не змогли знищити їхню мільйонну армію, в яку наші співвітчизники йшли подекуди ще будучи дітьми.

Зовсім юною дівчиною пішла в партизанський загін і кіровоградка Марія Майданюк. Вона крала з будинків німців зброю, звільняла військовополонених і стріляла в поліцаїв. Той страшний час жінка, чиї груди сьогодні в медалях та орденах, пам’ятає до найменших дрібниць. Завжди в її пам’яті будуть чотири нескінченних роки війни, а потім - найсвятіший день - День Перемоги.

У лютому 1942-го року Марія Петрівна вступила у кіровоградську підпільну організацію, яку створив її двоюрідний брат після демобілізації з морфлоту. Спочатку підпільники виконували нескладні на перший погляд завдання - варили клейстер і клеїли агітаційні листівки.

- Здавалося, приклеїв листівку і пішов, - пригадує підпільниця. - Але насправді, це був великий ризик. По-перше, Кіровоград тоді вже був окупований. У перші ж дні, щоб навіяти страх, розстріляли 10 тисяч мирних жителів. Німці почали наводити новий порядок, ввели комендантську годину, після 6-ї години вечора ходити вже не можна було нікому, окрім поліцаїв і фашистів. Всіх, хто попадався, відправляли в жандармерію. Німці поставили три шибениці на базарній площі (зараз це район спортивної школи), і якби нас зловили, то, звичайно, висіли б там. Ось у таких умовах нам потрібно було виконати завдання: все-таки наклеїти листівки і повернутися непоміченими.

Окрім розклеювання листівок, підпільники ходили на станцію, аби рахувати вагони: кількість живої сили, техніки та військових, що відправлялися на фронт - все це вони потім передавали в партизанські загони.

- Добре пам’ятаю, як ми звільнили чотирьох військовополонених, - розповідає Марія Петрівна. - Ми познайомилися з одним поліцаєм, який був на вишці біля 305-го, найстрашнішого концтабору, зараз там знаходиться бібліотека Гайдара, і носили йому самогонку та їжу. З цього концтабору кожного дня вивозили по дві сотні мертвих військовополонених. Ми йому кажемо: тобі ж немає різниці, адже ви їх все одно будете вивозити, віддай нам військовополонених! Того чекає мати, того наречена, іншого – сестра... Загалом він нам віддав чотирьох чоловік. Ми взяли, звичайно, тих, які могли ходити, привели до мого брата, а потім - одягли в «гражданку» і відправили у ліс.

Юна Марія навіть не уявляла, що стане партизанкою. Все трапилося раптово: якось невідомий молодий чоловік передав їй загадкову записку.

- Хлопець приніс мені листа і сказав, що це від мого товариша Волкова. А я ж знаю, що той вже чотири місяці як у партизанському загоні, та й кажу йому, що не знаю такого. Чоловік все одно залишив записку і пішов. Я, звичайно ж, схопила її, прочитала: «Приходь о 3 годині дня за цією адресою». І ось я думаю, як же мені вчинити. Побігти? А раптом за мною стежитимуть? Вдома я, звичайно, нікому нічого не розповім, бо мене не відпустять. І от я вагаюся. То думаю, що це пастка, що піду прямо в руки німцям, наступної хвилини - а раптом я дуже потрібна… Час невблаганно біжить, тож збираюся і йду за адресою, вказаною у записці. Постукала, виходить цей же молодик, але... у формі поліцая. Ну, думаю, тепер все, бігти марно - він мене все одно наздожене, до того ж знає, де я живу. Подумки вже себе хороню, вже попрощалася з мамою... Заходжу, бачу, сидять троє чоловіків: Волков, німець, ще якийсь і цей поліцай стоїть. Думаю, Боже, Волков, ми ж вважали тебе нашою совістю, як ти міг?! Я оніміла від побаченого. Тут каже мені один: «Сідай і розказуй». Я стою і мовчу. А він мені: «Так ти будеш розповідати, або тобі, може, допомогти?» Я мовчу. Скільки минуло часу, я не знаю, мені здавалося, що це було дуже довго. І тут раптом піднімається Волков, обіймає мене за плечі і каже: «Яка ти молодець, що прийшла!» і розказав, що той фріц - це партизан, поліцай і той, що приставав до мене з питаннями, теж партизани. Виявляється, надійшов наказ із штабу про те, що нас потрібно перевести в партизанський загін. Але ми повинні самі собі дістати зброю і завтра вночі вже рушати. А де мені взяти зброю? Це глибокий тил, автомати ніде не валялися, у німців все на обліку, як же дістати їх? Тоді я побігла до члена нашої організації Віри і розповіла усе. Ми десятки варіантів передумали, час іде, а ми нічого не можемо вигадати, і нарешті придумали найпростіший метод, який згодом чудово спрацював. Це було на Миколаївці, на вулиці Воровського. В одному кінці кварталу жили німці, а в іншому була їдальня. От ми вирішили - німці підуть вечеряти, а ми заліземо до них у будинок і вкрадемо зброю. Ми подивилися, що фріци вже пішли, і швиденько у хату. Я пройшла тихо, а Віра випадково зачепила порожнє відро, воно як загримить і в цю мить ввімкнулося світло. Ми оніміли. Виявляється, одного німця не розбудили на вечерю... Ми швидко зорієнтувалися і відразу кажемо йому: «Іди їсти, твої вже вечеряти пішли!». Він як підхопиться, швидко взувся і бігом у хвіртку. А ми схопили зброю і пролізли під воротами.

Уночі майбутніх партизанів зібралося 16 чоловік. Вони розділилися по групах і пройшли благополучно 18 кілометрів до Оситняжки, а там - натрапили на поліцаїв. Загін раптово налетів на німців, ще й забрав два вози їхньої зброї, яку ті ховали. Нам вона потім дуже допомогла, коли фріци влаштували облаву біля лісу. У перший день був дуже важкий бій. Вночі німці припиняли вогонь, та наступного ранку до них приїжджало підкріплення. І бій був ще спекотнішим. Протистояння тривало три дні. Коли ми з приймачів почули, що партизани розбиті і армія Гітлера непереможна, не склали руки, а розгорнули активні дії.

Марія Петрівна розповідає, що за весь час кіровоградські партизани пустили під укіс 72 ешелони з фашистами, підірвали 9 мостів, щоб не пропустити на фронт їхні танки, підпиляли близько кілометра дерев’яних стовпів і розрубали кабель, знищивши таким чином дуже важливий зв’язок. Партизани мстили за убитих і закатованих, а коли Червона армія перейшла на правий берег Дніпра, створили 100-кілометрову партизанську зону і утримували її до приходу наших.

- Потім ми об’єднали всі боєздатні загони і пішли звільняти західні країни, гордо несучи прапор Радянського союзу, прапор Перемоги… Мені дуже прикро, що депутати від нової неофашистської партії заборонили в себе, у Львові, символіку Радянського союзу. Коли я почула про це у новинах, обуренню не було меж. Я завжди думала, що наступні покоління будуть пишатися подвигом, а вони посягають на святе... Мільйони людей віддали своє життя, щоб звільнити народ від фашистів. Перемога для нас - це найсвітліший, найсвятіший, найрадісніший день. Та поки ми, ветерани, живі, будемо піднімати прапор, не дивлячись ні на що - так само, як у День Перемоги.

Дев’яте Травня 1945 року Марія Петрівна вважає найщасливішим днем життя і називає його святим. Каже, коли вперше почула про перемогу, не повірила.

- Коли я дізналася, що ми дійсно перемогли німців, це була неймовірна радість, всі кричали тільки одне - «перемога!». Це була ейфорія, справжній тріумф. Такого не було і більше не буде. Все, що накопичувалось чотири роки - біль, надії, розчарування, втрати - єдиним духом вирвалося назовні, об’єднало всіх. Всі обіймались, стріляли з ракетниць, з пістолетів, з гвинтівок, з чого тільки можна… Генерали бігли, обіймали солдатів, один одного вітали, кричали. А потім надійшов наказ демобілізуватися.

Воїни-переможці, які пройшли пекло цієї війни, нарешті вирушили додому: вагони були повними, ніхто не спав, всі гучно співали пісні і надривали акордеони. Потім були перші повоєнні роки, які стали надзвичайно важкими: злидні, розруха, неврожай, голод. Було дуже тяжко, але вже не так страшно. Головне - ми перемогли німців і не стали рабами, - говорить Марія Майданюк і додає, що сьогодні для них, ветеранів, найважливіше за все - вічна пам’ять нащадків про те, якою ціною вдалося перемогти фашизм.

Олена НЕСЕН,
"Кіровоградська правда", 8 травня 2013 р.
Молодість, опалена війною
 
Перед юною Марією Майданюк відкривався широкий шлях у чудовий світ знань. У неї була мрія стати студенткою Кіровоградського педагогічного інституту. Але мрію перекреслила чорна і кривава війна.
Через півтора місяці після початку Великої Вітчизняної війни – 5 серпня 1941 року – німецько-фашистські загарбники окупували Кіровоград, а невдовзі і всю Кіровоградщину.
Незважаючи на страшний терор фашистів, в обласному центрі діяли підпільно-диверсійні групи. Близько 80 підпільників закатували фашисти і їхні прихвостні – поліцаї.


Ось кілька прикладів. Секретаря Кіровоградського підпільного обкому партії Петра Василину вони затравили собаками, головного інженера заводу "Профінтерн" (нині – імені Таратути) Якова Цемена після страшних катувань розстріляли разом з усією сім'єю. На Фортечних валах стратили вчительку Олену Бур'янову.

Безстрашні підпільники пускали під укіс залізничні ешелони, нападали на ворожі гарнізони, збирали цінну розвідувальну інформацію. Так, сміливі й кмітливі розвідники Волощенко і Конарьов проникли на аеродром противника і підпалили п'ять німецьких літаків, підірвали склад з боєприпасами. Молоду вчительку Марію Мошнягул, зв'язкову партизанського загону, пізньої засніженої ночі поліцаї схопили на лісовій галявині. Не домігшись від неї необхідних зізнань про партизанський загін, вони прив'язали чудову косу дівчини до коня і протягнули партизанку кілька кілометрів, насолоджуючись її передсмертною агонією. Але справу юної партизанки підхопила її мати – Ганна Мошнягул.

Світлу пам'ять про себе залишили підпільники Юрій і Анатолій Маркітани, сім'я Хитренків, Іван Конарєв та інші. Усі вони були друзями й однодумцями Марії Майданюк, спільно боролись з ворогами, не щадили свого життя.

– Я вступила до підпільно-диверсійної групи у лютому 1942 року, – розповідає Марія Петрівна. – Збір розвідувальної інформації, диверсії проти ворога – таким було наше головне завдання. Але після арештів друзів нашої групи агентурою гестапо, ми – Віра Гончаренко, Олександра Майдебура і я – здобули зброю і пішли до партизанського загону ім. Ворошилова. А в грудні 1943 року наш загін з'єднався з військовими частинами Червоної Армії Другого Українського фронту під командуванням Конєва.

На її долю випало ще й визволення рідної Кіровоградщини від німецько-фашистських окупантів. Сміливою, відважною і завзятою фронтовичкою проявила себе колишня зв'язкова молодіжного підпілля Марія Майданюк.

У складі окремого батальйону зв'язкова 299-ї стрілецької дивізії Другого Українського фронту вела боротьбу з жорстоким і ненависним ворогом, визволяючи рідну землю і країни Східної Європи. Війну закінчила у травні 1945 року в Австрії, поблизу Відня. Гвардії старшина Марія Майданюк демобілізувалася влітку 1946 року. Має півтора десятка державних нагород і радянських відзнак. Серед них – ордени Вітчизняної війни 1-го і 2-го ступенів, медалі "За відвагу", "За бойові заслуги" та інші. Особливо вона пишається знаком "Партизан України".

У повоєнний час Марія Петрівна успішно закінчила Київський інститут народного господарства. Працювала економістом-інженером на Кіровоградському заводі ім. Таратути. Її трудовий стаж – 50 років.

Нині проводить значну громадську роботу, є активним членом міських ветеранських клубів "Ветеран" і "Патріот".

– Марія Петрівна – один з активних членів Кіровоградської міської ветеранської організації, входить до складу її президії, – розповідає голова Кіровоградської міської ради організації ветеранів України Віталій Вієвський. – Учасницю підпілля і бойових дій радісно зустрічають у молодіжних аудиторіях навчальних закладів, у трудових колективах, а їй є про що розповідати.

У червні Марія Петрівна відзначає день народження. Тож побажаємо їй міцного здоров'я, наснаги і довгих років життя.
Роман ДАЙДАКУЛОВ,
ветеран Великої Вітчизняної війни,
"Вечiрня газета", 3 червня 2011 р.
 
 

Ветеран
Першою нагородою був грамофон

   Дев'яносту зиму зустрічає кіровоградець Олександр Івченко. Народився він 20 лютого 1920 року в с. Архангельському Ясинуватського району Донецької області. Поруч знаходилася станція Очеретино, де працював залізничником батько Михайло. Пригадує ветеран свою першу нагороду – грамофон (якого не було ще ні в кого в селі) із трьома платівками з піснями про Будьонного. Вручили його семикласнику у Сталіно (тепер – Донецьк) на обласному зльоті активістів ліквідації неписемності. Так було відзначено підлітка за те, що навчав вечорами азбуки дорослих в одній із хат, за шкільну дошку в якій правили двері духовки. Після школи вступив до Сталінського індустріального інституту, але з другого курсу його перевели до Харківського вищого училища штурманів дальньої авіації. Адже в Європі вже палала Друга світова війна. Молодому офіцеру довелося брати участь у підготовці штурманів у Красноярську і Баку.
   З 1944 року штурман бере участь у бойових діях у складі 250-го гвардійського бомбардувального полку, який базувався, зокрема, на аеродромі в Калинівці під Вінницею, потім у Польщі. На добротних американських Б-25 брав участь у складних і небезпечних рейдах бомбардувальників, визволяючи Україну, Польщу, Угорщину від гітлерівців. Кілька разів завдавав ударів по фашистських військах у Берліні. Доводилося виконувати спеціальні завдання з доставки спецгруп і зброї в глибокий тил ворога. Робилося це в умовах суворої секретності. «Мали досягти в призначений час заданої висоти, а потім відкрити запечатаний конверт, де містилося наше завдання. І там, в повітрі, вночі я мав розробити курс польоту. Тоді робилося все вручну, це зараз розрахунки здійснює техніка», – каже бойовий штурман.
   Кавалер трьох орденів Червоної Зірки, інших нагород 1946 року передислокувався із своєю частиною із Польщі до міста на Інгулі. «Половина наших хлопців із полку були ще без сімей. У Кіровограді, де дуже гарні дівчата, багато одружилися й залишилися”. Знайшов своє щастя тут і Олександр Івченко в особі медсестри Ганни.
  Штаб дивізії розмістився в будинку, де сьогодні знаходиться пологовий будинок на Новомиколаївці. У 1948 році американські літаки віддали Північній Кореї, замінивши їх радянськими ТУ-4.
  Після демобілізації з армії гвардії майор Олександр Івченко тривалий час служив штурманом цивільної авіації. Працював і на пенсії, зокрема на восьмому десятку років був завгоспом держархіву області. Очолював раду ветеранів 250-го гвардійського бомбардувального полку, брав участь у створенні кімнати бойової слави у школі-інтернаті. Неодноразово відзначався за роботу і громадську діяльність у мирний час. До Дня захисника Вітчизни у 2001 році гвардії підполковник, інвалід І групи Івченко нагороджений орденом Богдана Хмельницького.

Сергій ШЕВЧЕНКО,
краєзнавець,
"Народне слово", 18 лютого 2010 р.
 

СОЛДАТ І ПЕДАГОГ НЕ ПОЛИШАЄ "ПОЛЯ БОЮ"
 
Небагато серед нас лишилося тих, хто пройшов фронтовими дорогами Великої Вітчизняної війни. Один з них – ветеран війни, праці й спорту Микола Дишловий, якому десятого січня виповниться дев'яносто років. У свої поважні літа Микола Михайлович не сидить на печі, а провадить активну патріотичну й громадську роботу: зустрічається з молоддю, обіймаючи посаду заступника голови Товариства інвалідів Великої Вітчизняної війни та інших воєн Кіровограда, є активним учасником ветеранського руху.

– Народився я 1921 року й добре пам'ятаю довоєнний час, – розповідає чоловік. – Із семи років дванадцять літ після смерті батьків жив у кіровоградських дитбудинках. Молодь тоді активно займалася спортом, не був винятком і я. Спочатку грав у волейбол, наша команда неодноразово ставала призером обласних змагань. Згодом, не пориваючи з волейболом, зайнявся легкою атлетикою – бігом на короткі дистанції та стрибками у висоту, став навіть чемпіоном Кіровограда зі стрибків, стрибав з парашутом із тридцятиметрової вишки в парку імені Леніна (тепер – Ковалівському)…

Як і чимало юнаків того часу, Микола Дишловий вибрав після здобуття середньої освіти професію військового і вступив на навчання до Одеського артилерійського військового училища. Та недовго йому довелося там навчатися – почалася війна.

– Із нас, курсантів, сформували військові підрозділи, – згадує фронтовик. – Мені присвоїли звання молодшого лейтенанта. Радянські війська з боями відступали. Невдовзі підрозділ, у якому я воював, спрямували до резерву Верховного головнокомандування для оборони Москви. Коли ворог був уже кілометрів за сорок від столиці СРСР, я зі своїм взводом захищав Можайський напрямок. Тут мені і знадобилися спортивні навички – і біг, і стрибки, і метання гранати. Бої були нещадними. Там дістав своє перше поранення – у руку. Та, відверто кажучи, мало на це зважав, бо головне було вистояти і не пропустити ворога.

– Ворожий снаряд влучив у нашу мінометну батарею, я був тяжко поранений, а решта бійців загинула, – каже ветеран. – Мене підібрали санінструктори й переправили на лівий берег Дніпра до медсанбату, згодом мене лікували в госпіталях у Мічурінську, Саратові, Уфі…

Та це поранення не стало останнім для офіцера. Тяжким було й поранення мінним осколком у тазо-стегновий суглоб. Воно й зараз нагадує про себе інвалідові другої групи полковникові у відставці Миколі Михайловичу Дишловому. За участь у форсуванні Дніпра й утримання плацдарму в районі Букрина гвардії старший лейтенант Дишловий отримав орден Червоної Зірки. Після тривалого лікування брав участь у боях у Румунії, Угорщині, Австрії. А перемогу над Німеччиною зустрів у столиці Австрії Відні.

У повоєнний час Микола Михайлович закінчив училище фізичної культури, історичний факультет Сталінського (тапер – Донецького) державного педагогічного інституту й факультет фізичного виховання Кіровоградського державного педагогічного інституту. Працював учителем у кіровоградських школах №№ 12, 5, 26 та 34, інспектором Кіровоградського міського відділу народної освіти, інструктором відділу агітації та пропаганди обкому компартії. Він – відмінник народної освіти України, за сумлінну працю має численні грамоти й подяки. Микола Михайлович нагороджений більш ніж двадцятьма орденами й медалями. Зокрема, орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни першого ступеня, медалями «За оборону Москви», «За оборону Кавказу», «За взяття Відня», «850-річчя Москви» та іншими.

Багато років ветеран працював учителем фізичної культури в ЗОШ № 34. Його любили й поважали учні та колеги за справедливість і професіоналізм. Він завжди, навіть незадовго до виходу на пенсію, особисто демонстрував своїм вихованцям ті вправи, які їм слід було виконувати. Колеги та учні запам'ятали його струнким, бадьорим, підтягнутим і усміхненим. Ветеран й нині не перериває зв'язку зі школою на проспекті Комуністичному. Часто приходить туди на запрошення вчителів та учнів, розповідає їм про свою буремну молодість, роботу з молоддю в повоєнні роки. Не полишає свого виховного «поля бою». У ЗОШ № 34 в музеї історії школи Миколі Михайловичу присвячено окремий виставковий столик, під склом якого знаходяться світлини із зображенням ветерана різних років, газетні публікації про нього, його особисті речі, з якими він пройшов війну.

Друзі, колеги, колишні учні й нинішні школярі, з якими Солдат і Педагог легко знаходить спільну мову, вітають Миколу Михайловича з днем народження та бажають йому міцного здоров'я, оптимізму (якого йому не позичати) й такої ж енергійності, якою він донині дивує як своїх ровесників, так і значно молодших людей.

 
Юрій ЛІСНИЧЕНКО,
"Вечiрня газета", 7 січня 2011 року

 

До Дня міста у Кіровограді міська влада відкриє оновлену міську дошку Пошани, на якій будуть представлені найкращі працівники різних галузей. Пропонуємо вашій увазі розповіді про цих людей.
Громадський діяч року

У цій номінації представлена голова Кіровоградської міської організації Української спілки ветеранів Афганістану Любов Дозор. Членом цієї організації Любов Борисівна є з 1996 року, з 1998 по 2003 роки була членом правління, а з 2003 року і по теперішній час – її керівник.

У бойових діях в Афганістані Любов Дозор брала участь з 1981 по 1983 рік у складі 159-ї бригади матеріального забезпечення, що дислокувалась у провінції Пулі-Хумрі. До складу бригади входило більше двадцяти військових частин, на території яких зберігалось озброєння, харчі, медикаменти, паливно-мастильні матеріали. Такий "ласий шматок" завжди був під прицілом у душманів. Тому часто траплялись обстріли, підпали, напади на склади, автоколони тощо. До всіх своїх обов'язків Любові Борисівни довелось опанувати спеціальність фармацевта, адже вона відповідала за забезпечення медпрепаратами та матеріалами військових частин, супроводжувала автоколони з медикаментами до місць призначення. Тому не з чужих слів знає, що таке обстріл військової колони, нерівний бій. В одному з таких брала участь, виявила не аби яку хоробрість, за що представлялась до нагород та відзнак. Таким чином наше держава вкотре вшанувала героїзм однієї із своїх доньок, її активну громадянську позицію, старанну роботу з патріотичного виховання молоді, наполегливість у вирішенні проблем соціального захисту ветеранів Афганістану тощо.

Під керівництвом голови Кіровоградської міської організації Української спілки ветеранів Афганістану Любові Дозор проводиться значна робота щодо увічнення пам'яті загиблих воїнів, доглядаються могили земляків-"афганців". За її активної участі відреставровано пам'ятник воїнам-інтернаціоналістам усіх поколінь в обласному центрі, придбано три автомобіля інвалідам першої групи.

Старший прапорщик у відставці, учасник бойових дій в Афганістані Любов Дозор нагороджена медалями колишнього СРСР, Української спілки ветеранів Афганістану, подякою Кабінету Міністрів України (2004 рік), Почесною грамотою Кабінету Міністрів України (2009 рік), відзнакою виконавчого комітету Кіровоградської міської ради "За заслуги" другого ступеня (2006 рік), відзнакою виконавчого комітету Кіровоградської міської ради "За заслуги" першого ступеня (2007 рік).
"Вечiрня газета", 20 серпеня 2010 року

 

 

ЛЮБОВ ДОЗОР:  ЖІНКА ВСЮДИ ЛИШАЄТЬСЯ ЖІНКОЮ

15 лютого двадцять один рік тому з Демократичної Республіки Афганістан (ДРА) вийшли останні військові підрозділи колишнього СРСР, які протягом десяти років перебували в тій країні. Щороку всередині лютого "афганці" згадують своє бойове минуле, вшановують загиблих на війні та померлих від ран і набутих в Афганістані хвороб товаришів.

Організовують і проводять ці заходи осередки УСВА – Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів). Відбуваються вони і в Кіровограді, де міську організацію УСВА очолює старший прапорщик у відставці Любов Дозор. Напередодні відзначення 21-ї річниці виведення радянських військ з ДРА кореспондент "Вечірньої газети" поцікавився в неї про нинішнє життя організації, її власну військову кар'єру й роль радянських жінок (службовців і військовослужбовців) у тій уже далекій десятирічній війні.

– Насамперед, Любове Борисівно, висловлюємо вам і вашим побратимам глибоку пошану за виконаний військовий обов'язок... З року в рік членів міської організації УСВА, напевно, меншає. Час плине хоч і непомітно, але безупинно. Тож скільки тепер в обласному центрі людей, які пройшли через Афганістан?

– Дякую за визнання "афганців" гідними пошани. Вони насправді цього заслужили, виконуючи покладену на них державою місію. Стосовно ж статистики скажу таке: загалом, у Кіровограді учасників бойових дій поза межами колишнього СРСР – 1610 осіб. З них до лав міської організації УСВА входять 998 кіровоградців. За статутом спілки (а вона є громадською організацією), її членами можуть бути не лише "афганці", а й учасники всіх бойових дій поза межами СРСР.

Членів міської організації, які мають членський квиток і значок УСВА, – 256 осіб. Незважаючи на різний статус учасників бойових дій, наша міська організація допомагає всім їм. Це і виділення коштів на лікування, і сприяння при вступі їхніх дітей до вищих навчальних закладів, і всебічна допомога членам сімей загиблих та померлих тощо. Варто сказати, що закон про статус ветеранів війни в нашій країні дуже гарно написаний, але його не виконують. Починаючи з найвищого владного рівня й до найнижчого. Тому й доводиться осередкам УСВА братися за те, що мала б вирішувати держава.

Без добровільних фінансових пожертв лише за кошт членських внесків міська організація не змогла б здійснювати повноцінної діяльності. Тому всі її члени дуже вдячні нашим постійним помічникам за їхню фінансову допомогу – директорові приватного підприємства "Союз-Афган" Антоніні Гуцалюк, працівникові охоронної фірми "Центуріон" Наталії Шевченко, керівникам авіакомпанії "УРГА" Леонідові Шмаєвичу та Галині Кузьменко й іншим добродіям.

– Ви обіймаєте посаду голови міського осередку УСВА вже вісім років. Це чималий термін. До того ж незвично бачити очільником військових ветеранів жінку…

– В організації я – з 1996 року. Через два роки увійшла до її правління, а згодом, за рішенням членів міського осередку, очолила його. Люди висловили мені довіру. Намагаюся не підвести їх, хоча й нелегко нести цю ношу, насамперед, через не зовсім добрий стан здоров'я. Його з роками не прибуває, до того ж з армії я вийшла у відставку саме через погіршення здоров'я.

– І скільки років ви віддали війську?

– Прослужила від 1973 до 1998 року (за винятком років перебування в декретній відпустці й до виповнення доньці семи років). Служила в Маловисківському районному й Кіровоградському міському військових комісаріатах, в Афганістані, Кіровограді, Німеччині, Заполяр'ї і знову в Кіровограді. У нашому місті після Афгану була команди
Пошук

Календар
«  Жовтень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031

Випадкове фото

Архів записів

Статистика


Copyright MyCorp © 2018
Адреса: 25005, м. Кропивницький, вул. Короленка, 46
Телефони: (0522) 34-52-52; 34-52-53; 34-52-40; 34-52-51
E-mail: nvo_sokil@ukr.net
Створити безкоштовний сайт на uCoz